МИКОЛА ДЖЕРЯ



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед долини зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка, — так описує I. Нечуй — Левицький чарiвну природу мiсцевостi, де жила сiм'я Петра Джерi. Усе його господарство — невеличка хата, оточена старим садком, вербова кошара й хлiв. Гордiстю сiм'ï був Джерин син Микола: Чорне волосся на головi, чорнi рiвнi брови дуже виразно блищали на бiлiй свитi. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивався, наче гадюка, кругом тонкого стану. Вiд природи Микола — мрiйливий хлопець. Якось увi снi вiн побачив дiвчину — мрiю, почув, як вона спiває. А коли зустрiв наймичку з сусiднього хутора, що стояла в березi, брала воду й спiвала, вона здалася йому саме тiєю дiвчиною зi сну: Микола вгледiв ïï тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиï, вгледiв ïï лице з чорними бровами. Дiвчина пiшла, а Микола вже тiльки й думав про неï. Потiм знов побачив Нимидору (так звали дiвчину всi, хоч насправдi пiп дав ïй iм'я Минодора, бо був злий на ïï батька) на вулицi i, познайомившись, дiзнався, що вона сирота. Втiм Миколина мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда, з темними очима, з сухорлявим лицем, i слухати не хотiла про бiдну невiстку. Вона так любила свого сина i так високо його цiнувала, адже Микола був не тiльки вродливим та роботящим, а ще й талановитим: А все — таки мiй Микола вивчився читать, дякувати Господу милосердному. Як заспiває мiй Микола в церквi, то я й сама не своя. Джериха мрiяла одружити сина з багатиркою Варкою. Але Микола був байдужий до Варки. Пiсля вiдпочинку у недiлю всi повиходили на панщину. Вийшла й сiм'я Джерi. Ось тут на полi Микола й заговорив з Нимидорою. Вона розповiла йому про свою сiм'ю, про наймитування в далекого родича Кавуна. Увечерi хлопець запросив Нимидору на вулицю, де вони були разом з iншими хлопцями та дiвчатами. Нимидора затрималась, за що ïï насварила Кавуниха. Зустрiвшись з Миколою, дiвчина сказала, що не пiде бiльше на вулицю, бо хазяйка забороняє. Микола запропонував ïй побратися. Коли вiн повiдомив про своє рiшення батькiв, мати пожалкувала, що ÏÏ невiсткою не буде багатирка Варка, але батько, розсудивши, вiдповiв: ...про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця. Перед Покровою молодих просватали. Та Нимидора була не з ïхнього села, i Миколi довелося йти просити дозволу на одруження в ïï пана. Пан був небагатий, не вiдпускав своïх дiвчат замiж у чужi села, i одказав, що дасть згоду лише тодi, коли якась вербiвська дiвка вийде замiж в його село. Молодята засмутилися, але на щастя один скрипчинський парубок посватав вербiвську дiвчину. Миколине весiлля вiдгуляли на славу: Випили всю горiлку, та ще й не стало; поïли цiлу дiжку солоних огiркiв, цiлу дiжечку кислоï капусти, поïли весь хлiб, всi паляницi. Скiнчилося свято i почалися буднi. Знов осавула ïздив на конi понад дворами й загадував усiм на панщину до току. Коли в сiм'ï зайшла мова про те, що треба буде вiдробляти позиченi на весiлля грошi, Джериха потайки знов пожалкувала за Варкою, згадавши легку Нимидорину скриню. Але молода дуже радiла з того, що в неï тепер є сiм'я, i навiть не помiчала недобрих свекрушиних поглядiв у свiй бiк. Другого дня всi вийшли на панщину. Микола, дивлячись на незлiченнi скирти панськоï пшеницi, вперше висловив думку, якоï батько навiть злякався: Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Микола замовк, а його думка не замовкла. Окрiм роботи на полi, дiвчата й молодицi мусили ще прясти панське прядиво. I знов — таки Миколу непокоïла думка: Нащо його Нимидора повинна прясти не собi i йому на сорочки взимку, а комусь iншому... Настало лiто, настали й жнива. Люди ходили на панщину. Сипалося своє жито, i Микола з батьком на четвертий день вийшли на власне поле. Аж тут з'явився осавула. Молодий Джеря не витримав i став сперечатися з панським наглядачем. Смiлива поведiнка крiпака обурила пана, i вiн наказав вибити рiзками всiх, хто вийшов працювати на себе. Пiсля цього Микола з Нимидорою вижали своє жито вночi. Та пан тепер уже мав Миколу на прикметi як бунтiвника. Восени Нимидора народила дочку. Молода жiнка побоювалась, що пiп дасть i доньцi чудне iм'я, та дiвчинку назвали звичайно — Любкою. Вже на третiй день осавула приïхав гнати Нимидору на панщину й ударив ïï нагайкою по спинi. Побачивши в дружини синяк на спинi, Микола скипiв, а в душi його з'явилась думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Час iшов. Сiм'я мала сплатити подушне, грошей не було, i довелося продати кабана, якого годували собi на Рiздво. Самi ж усю зиму ïли пiсний борщ та кашу. Вiд такого злиденного життя заслаб i помер старий Джеря, перед смертю наказавши синовi не зачiпать осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину. Весна не принесла радостi. Микола ходив сумний та невеселий. Думки про несправедливiсть не давали йому спокою. Джериха порадила синовi пiти помолитися до Києва, та його вiдповiдь ïï злякала: Коли є той Бог на свiтi, то вiн Бог панський, а не мужицький, бо все добро оддає панам, а нам не дає нiчого. Влiтку люди знов пiшли працювати на панщинi. А осавула застерiг пана, що Микола бунтує селян. Пан Бжозовський нахвалявся вiддати Миколу в москалi. Налякана цими погрозами мати благала Миколу скоритися.
— Не дiжде вiн того! — крикнув Микола, i його очi заблищали, неначе хто кинув двома iскрами, як у того вовка. Так i сталося. Коли пан Бжозовський зiбрав селян i оголосив, що дає за роботу лише малий снiп, Микола вийшов уперед i сказав пановi, що люди пiдуть жати до графа. Незабаром Микола з Нимидориним родичем Кавуном i ще чотирма товаришами подався до Канiвщини, в Стеблiв. Там втiкачi влаштувалися на сахарнi. Велика кiлькiсть механiзмiв уразила селян. Однак згодом вони звикли до них i працювали поряд з такими ж самими бiдарями. Звикли до механiзмiв, та не звикли до несправедливостi, яка i тут панувала. За цей час Микола так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець пропав. Одного ранку до казарми забiг Кавун i повiдомив, що бачив пана Бжозовського. Пан дiйсно дiзнався про втiкачiв i приïхав на сахарню. Роззлюченi селяни вирiшили добре провчити пана. Вночi вони прийшли до заïзду, де той ночував. Побили осавулу, та втiк сам Бжозовський. Знаючи, що це ïм так не минеться, селяни пiшли зi Стеблева. Опинилися втiкачi на Черкащинi i вирiшили й там найнятися до сахарень. Умови були ще гiршi, нiжу Стеблевi. Хазяïном сахарень був скупий жид Бродовський. Вiн вирахував iз заробiтку бурлакiв, що тiльки мiг, i в кiнцi мiсяця вони отримали якiсь копiйки. З горя Микола з товаришами пiшли в шинок i пропили за нiч все, що заробили. Прийшла зима. Робiтники, якi жили впроголодь у брудних холодних казармах, хворiли й помирали. Вербiвськi втiкачi надумали рушити далi, та одного вечора звалився з нiг Кавун. У гарячцi хворий згадував своє село, рiдну сiм'ю, просив Миколу розповiсти про нього жiнцi й дiтям. На Джерю найшла туга. Вiн пригадав Нимидору, доньку, батька з матiр'ю... Пiсля смертi Кавуна бурлаки вирiшили йти на широкi херсонськi степи. На одному з привалiв до них прибився незнайомий чоловiк. Вiн виявився бувалим бурлакою на iм'я Андрiй Корчака. Корчака i став ïхнiм ватажком. Микола Джеря з товаришами пiшли працювати до одного пана. Заробивши трохи грошей, вирушили далi, до Днiстра. Пiсля тривалоï важкоï мандрiвки втiкачi опинилися в Бесарабiï. Мiсцевi пани охоче приймали на своï землi украïнських селян, бо мали багато землi, та замало людей. Корчака, який тепер був за старшого, домовився працювати за те, щоб ïх перевезли на той бiк лиману i приписали до посаду бурлак. У тому посадi замiсть померлих у книги записували нових людей i давали ïм прiзвища небiжчикiв. Бурлаки тепер були записанi пiд прiзвищем Посмiтюхiв. Вони найнялися до рибалок. Коли риба в лиманi перестала ловитися, отаман Ковбаненко з ватагою зiбралися додому. З ними попливли i бурлаки. Довелося колишнiм селянам i на морi побувати, i скуштувати тяжкого рибальського хлiба. З'явилися в них новi знайомi. Сiм'я отамана жила в селищi, його жiнка й дочка навiдувалися до рибалок — привозили ïжу, забирали рибу. Микола сподобався отамановiй дочцi, але це тiльки завдало йому жалю. Вiн згадав свою Нимидору, маленьку дочку, i сум оповив його душу. Так i прозвали рибалки Миколу Смутком. Як минуло лiто, отаман став дiлитись заробiтком. Рибалки заробили чимало грошей i вирiшили добре погуляти. Купили в Акерманi новий одяг, найняли музик i пристали до одного шинку. Микола сидiв смутний, та товаришi зачiпали його, намагаючись розвеселити. Не втерпiвши, молодий бурлака пiшов у танок. Лише на третiй день рибалки повернулися до роботи, пропивши багато грошей. Корчака з кiлькома вербiвськими бурлаками понапивавшись, попався на крадiжцi й потрапив до полiцiï. Пiсля цього становий зiбрався налетiти на хутiр i половити всiх бурлак. Отаманова дочка Мокрина попередила Миколу, i вiн вiдплив на човнi у море. Там чекав, поки Мокрина подасть сигнал. У морi його застав дощ, знялася буря. Тiльки на другий день Мокрина змогла доставити йому ïжу й питну воду. Вона перевезла Миколу в очерети й там освiдчилась йому в коханнi. Молодий чоловiк довго вагався, згадуючи свою дружину. Але ж Мокрина врятувала його вiд полiцiï. Вона, така красива й молода, була поряд, а Нимидора далеко... Вiдразу пiсля того, як Микола покинув Нимидору, вона мусила йти на панщину. Кожного вечора молодиця чекала на свого чоловiка, i ïй здавалося, що вiн десь близько. Минали роки. Нимидора була начебто й не вдовою, але не мала чоловiка. Стара Джериха чекала сина десять лiт, а на одинадцятий померла. Невiстка плакала за нею, як за рiдною матiр'ю. Залишилась у неï одна втiха — дочка Любка. Тiльки й минуло дiвцi шiстнадцять рокiв, як до неï вже й старостiв заслали. Нимидора справила сирiтське весiлля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату. Нимидора стала слабувати i дедалi частiше згадувала Миколу, плекаючи надiю хоч перед смертю його побачити. Останнiм часом вiн снився ïй у страшних химерних снах. Тим часом звiдкiлясь пiшла чутка про волю. Нимидора зрадiла, вона сподiвалась тепер, що Микола повернеться додому. Не дiждалась. Померла. Всi люди жалкували за Нимидорою, а найбiльше — Любка. А Микола все служив забродчиком у Ковненковiй ватазi. Мокрина любила й чекала його, вiдмовляючи всiм женихам. Замiж вийшла тiльки через рiк пiсля того, як Микола покинув хутiр. А сталося це пiсля сварки, коли вiн ледве не побився з отаманом. Тим часом Бжозовський влаштував лови на втiкачiв. Миколу разом з iншими бурлаками спiймали й посадили до в'язницi. Одного дня ïх повели до суду, та замiсть судового вироку зачитали листа про волю. Не вiрячи почутому, бурлаки довго не могли прийти до тями. Аж потiм зiбралися й пiшли до рiдних домiвок. Двадцять рокiв перебували вони у мандрах. Страшно й боляче було повертатися додому. Чи застанемо живими своïх? — гадали бурлаки. Дiставшися села, Джеря став розпитувати про свою сiм'ю. I тут дiзнався, що Нимидора померла, а дочка вийшла замiж... Увiйшов до хати, та Любка його не впiзнала, не зрадiла й тодi, коли Джеря сказав, хто вiн такий: Перед нею стояв зовсiм чужий для неï чоловiк. Доживав старий Джеря вiку дочки, пораючись коло пасiки та згадуючи свою молодiсть, дружину, своï поневiряння по свiту. На пасiку приходили дiти слухати чудовоï казки — пiснi пасiчника Миколи Джерi.

Метки МИКОЛА ДЖЕРЯ, IВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, IВАН, НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
МИКОЛА ДЖЕРЯ