<< Главная страница

КАЙДАШЕВА СIМ'Я



Категории Iван Нечуй-Левицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Недалеко вiд мiстечка Богуслава, бiля рiчки Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Воно потонуло у вербах i садках. Пiд однiєю горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша, вся в оточеннi старих черешен, якi створювали приємну прохолоду в жаркi днi. Одного лiтнього дня Омелько Кайдаш сидiв у повiтцi [сарай, вiдкритий з однiєï або кiлькох сторiн] й майстрував. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з — пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною. На току два Кайдашевi сини, Карпо та Лаврiн, поправляли мiсця для стiжкiв, адже незабаром сюди звозитимуть хлiб. Карпо був старшим, Лаврiн — молодшим. Це молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi. Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум'янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр. Лаврiн проворно працював, а Карпо ледве совав заступом i морщив лоба, наче сердився. Веселому, жартiвливому молодшому братовi хотiлося поговорити, а старший вiдповiдав знехотя.
— Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращоï од Палажки нема на всi Семигори. — То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б посватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, а стан кривий, яку баби. — То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка. — I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврiн. — Коли в Химки очi, як у сови, а своïм кирпатим носом вона чує, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробляє... Тут Карпо прикинув таке слiвце, що батько, покинувши роботу, став прислухатися. Побачивши, що сини стояли без дiла i базiкали, старий вибiг до них i почав сваритися. Того дня була п'ятниця, а в цей день богомiльний Омелько постився, вiрячи, що завдяки такiй поведiнцi нiколи не втоне. Карпо з нього посмiявся, бо у Семигорах i втопитися нiде, хiба що у ставку, йдучи з шинку напiдпитку. Цей натяк на те, що батько любить часто ходити до корчми, образив старого i вiн, сплюнувши, пiшов, а хлопцi продовжили розмову.
— Карпе! — тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. — Скажи — бо, кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в неï щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить. — Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни. — Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, яку салу вишня, а тиха, неначе вода в криницi. — ...Вже й знайшов красуню! Та в неï лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять. — Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, — сказав Лаврiн i засмiявся. — Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в неï неначе чорт сiм кiп гороху змолотив. — Ну, то бери Ганну. — Авжеж! Оце взяв би той кавдiб, що бублика з'ïси, поки кругом обiйдеш, а як iде... Тут Карпо знову прикинув таке слiвце, що батько вибiг з повiтки i плюнув спересердя. Вiн був нервовий i сердитий, бо з ранку не ïв. Наговорив хлопцям багато рiзких слiв, не вважаючи на святу п'ятницю i пiшов, а тi продовжили розмову.
— Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, — сказав веселий Лаврiн. — Менi аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку [назва посту в перiод з Першого до Третього Спаса (14 — 27 серпня)], — сказав Карпо. — То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неï й серце з перцем, — сказав Лаврiн. Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Вiн уявив собi Мотрю з темними, маленькими, як терен, очима, лицем з рум'янцем на всю щоку, з бiлими дрiбними зубами мiж тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де нiби стояла його гаряча мрiя в червоних кiсниках [стрiчки для коси] на головi, в червоному намистi з дукачем.
— Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? — спитав Лаврiн. Карпо не чув його слiв i все дивився туди, де уважалась йому його мрiя. Наставав вечiр. З хати вийшла Кайдашиха. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана, куди ïï взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер ïï брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од ïх трохи панства. До неï прилипла якась облесливiсть в розмовi й повага до панiв. Вона любили цiлувать ïх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панi частували ïï в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся лишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природноï звичайностi украïнськоï селянки в неï пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неï спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Кайдашиха покликала синiв i чоловiка полуднувати, але Омелько суворо дотримувався посту й не пiшов, чекаючи вечiрнi. Почувши перший дзвiн, кинув роботу i пiшов до церкви. Жiнка крикнула йому навздогiн, щоб Потiм зайшов до панiв за грiшми за зробленi вози, але не заходив до шинку, бо треба ïхати на ярмарок. Церква у той день була напiвпорожня i Кайдаш навiть служив за паламаря. Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати ïх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток. Одержавши грошi, Омелько хотiв пiти додому, але при дорозi стояв шинок. Чоловiк подумав, що випити чарчину на голодний шлунок буде не грiх, i зайшов. Там було кiлька селян. Кайдаш пiдсiв до кума, випив чарку i став розповiдати, як вiн натомився, бо лагодив вози та осi, що ламалися на горi. Дорога в село проходила коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалася з крутого шпилю, вози котилися й ламалися там дуже часто.
— То застав синiв трохи розкопати шлях, — сказав кум. — А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку. — Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, — обiзвався чоловiк, — а воно було б добре розкопать возвiз, та ще так трошки навкоси. Куми стали визначати, як краще розкопати ту кляту гору, що багато лиха наробила — стiльки людей попiдривалося, пiдпираючи вози. Кайдаш пиячив до пiвночi, поки не пропив половину грошей. Потiм пiшов додому, загрюкав у дверi. Але Кайдашиха не пускала, тiльки лаялася. Нарештi Лаврiн вiдчинив батьковi. Але п'яний Кайдаш довго не мiг знайти дверi, думаючи, що його кум украв у нього в шинку очi. Потiм таки добрiв до лавки, впав i захропiв. II Другого дня Кайдаш iз жiнкою поïхав на ярмарок, а синам велiв трохи розкопати дорогу. Пiд вечiр Карпо пiшов на той куток села, де жила Мотря Довбишiвка. Довбиш був багатий чоловiк. Його хата — нова, велика, з помальованими вiконницями — потонула у вишнях. Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралася пiдмазати червоною глиною припiчок. Другий горщик з бiлою глиною стояв бiля порога. Карпо привiтався: Будь здорова, чорноброва!, на що Мотря ущипливо вiдповiла: Будь здоров, нечорнобровий!, бо хлопець справдi був бiлявий, навiть рудуватий. Карпо покликав дiвчину, нiби щось сказати, але вона гордо вiдповiла: Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась. Мотря була висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами...В лицi, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум iз завзяттям i трохи з злiстю. Сьогоднi ïï батьки також поïхали на ярмарок, i Карпо смiливо перескочив через перелаз. Мотря спитала, чого це вiн через перелази лазить, адже ïхнi пороги низькi для нього. Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим. Парубок хотiв привiтатися з дiвчиною за руку, але Мотря не подала руки, а пiдставила горщика. Карпо намiрився вiдняти горщика й поставити, але той розвалився у руках, i червона глина полилась по землi. Карпо продовжував жартувати з дiвчиною, розпитуючи, хто ïй купив такi гарнi кiсники та намисто, i заважаючи пiдмазувати призьбу. Мотря пообiцяла обмазати йому голову глиною i навiть замахнулася вiхтем [жмут соломи, сiна тощо для мазання глиною, крейдою], оббризкавши при цьому сорочку. Карпо скочив i перекинув другий горщик, а Мотря ледь не заплакала, що ж тепер ïй скаже мати. Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались. Хлопець пообiцяв найняти на танцях для Мотрi музик, щоб вона на нього не сердилась, а та стримувала свiй гнiв, хоча iншому парубковi справдi б обмазала глиною потилицю. Но ось заторохтiв вiзок i Карпо був вимушений пiти. Це приïхали Мотринi батьки i здивувалися, чого це все поперекидане, а робота не зроблена. Дiвчина сказала, що це вскочив у двiр чийсь кабан i таке наробив. Тим часом Карпо прийшов додому i батько став його питати, чому вони з братом не розкопали гору, як вiн велiв. Карпо сердито зауважив:
— Цiлий куток ïздить через гору, а я буду ïï розкопувать. Оце справдi штука! — А хто ж ïï розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько. — Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, — сказав Карпо i пiшов у хату. — I я так само, — обiзвався Лаврiн... Кайдаш махнув рукою, мовляв, не буде ж i вiн його копать, якщо нi за панщини не розкопали, нi за волостi. Наступного дня лагодилися возити снопи. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякоï роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи. У недiлю вранцi Мотря Довбишiвна збиралася до церкви. ...Подруга — сусiдка надiла Мотрi на голову кибалку [луб'яне, мотузяне або полотняне кiльце], вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотоï парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другоï так, щоб над лобом було видно пружок од кожноï стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса. Мати здивувалася, чого це дочка так прибралася, як на велике свято, а та сказала, що хоче провiтрити стрiчки та квiтки. Насправдi ж вона думала про Карпа. Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяг-лась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ïï голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам. Кайдашi в цей час з'ïжджали возами з крутоï гори i Карпо, задивившись на Мотрю, не пiдтримав воза i той перекинувся, а за ним i другий. Батько лаявся i дорiкав синам, що тi не розкопали дороги, але робити було нiчого, довелося замiсть церкви рятувати снопи й вози. Тiльки на кiнець служби Карпо потрапив до церкви в надiï зустрiтися з Мотрею. Там вони домовились побачитися пiсля обiду на музиках. Карпо найняв музик, але сам не танцював, бо не любив, i з Мотрею не говорив. Увечерi пiшов ïï проводжати i попросив вийти пiзнiше в садок. А через два тижнi Карпо заслав до Мотрi старостiв i вони одержали згоду на заручини. На свято Семена [14 вересня (1 вересня) — за старим стилем початок осенi] старi Кайдашi, вбранi по-святковому, пiшли на розглядини до Довбишiв. Мотря в цей час терла коноплi, а ïï батьки, побачивши гостей, заметушилися, стали готуватися i привiтно зустрiли Кайдашiв на порозi. Довбишi були багатi, i Кайдашисi хотiлося показати себе з найкращого боку: вона чепурилася, церемонилась, чекала, поки ïï кiлька разiв попросять сiсти на почесному мiсцi — на покутi. Господарi заходилися накривати на стiл, а Кайдашиха стала придивлятися до Мотрi та хвалити ïï за працьовитiсть. Мотрi одразу не сподобався солодкий медок у ïï голосi. Довбишi пригощали сватiв та приказували до кожноï чарки побажання. Кайдашиха розчванилась i стала розказувати, як ïï шанували пани та попи, якi у неï гарнi сини, неначе два соколи, якi слухнянi, тихi та роботящi, хоч Карпо зроду не був покiрним i слухняним. Ill Пiсля другоï Пречистоï [Рiздво Пресвятоï Богородицi — 21 вересня] Карпо повiнчався з Мотрею, весiлля гуляли чотири днi. Наступного дня пiсля весiлля свекруха розбудила Мотрю дуже рано, i почала навчати, як розкладати вогонь у печi та варити борiд, нiби та цього не вмiла, i задала ще багато iншоï роботи, а сама лежала, мовби нездужаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднiлося, i знову почала навчати невiстку, сама не беручись нi за холодну воду. Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домi добру робiтницю та командувати нею. Мотрi це не сподобалось. Спочатку вона терпiла, а потiм почала гостро вiдповiдати, що не може надвоє розiрватися, щоб усе встигнути. Зрозумiла, яка недобра ïï свекруха, i що пiд ïï солодкими словами ховається гiркий полин. Але Мотря була не з таких, щоб комусь покорятись. Другого дня Кайдашиха знову охкала i примусила невiстку зробити всю роботу: зварити обiд, спекти хлiб. Потiм ще й дорiкала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася i вiдповiла, що ïй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невiстка не змовчуватиме. У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нiчого не робила, тiльки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так комин маже. Тодi Мотря сказала, що у матерi, бувало, все добре в неï виходило, а тут нiяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невiстка слухала ïï та приглядалася, бо вона багато чого в панiв навчилася. Через тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i орудувала нею, як наймичкою, ще й кричала та дорiкала. Коли настали довгi пилипiвськi ночi [час пилипiвського (Рiздвяного) посту з 28 листопада до 6 сiчня], жiнки пiднiмалися дуже рано, щоб прясти на полотно. Мотря встала й почала прясти, хлопцi теж повставали i м'яли ногами коноплi, а Кайдашиха продовжувала спати. Мотря поставила обiд варити, стала прати сорочки. Робота горiла в ïï руках. А свекруха навiть хати не замела. Мотря ж вирiшила, що й вона не буде замiтати. До вечора в хатi було повно смiття i це помiтили чоловiки. Кайдашиха пожалiлася Карповi, що його жiнка нiчого не робить i не слухає ïï, навiть кричить. Карпо зробив зауваження Мотрi, але та вiдповiла, що робить на цiлу сiм'ю одна, вже й рук та нiг не чує. Кайдашиха зрозумiла, що невiстка не буде слухняною та покiрною, i сказала синовi, щоб не дуже тягнув руку за жiнкою, бо вона й ним буде командувати. Карповi було жаль i матiр, i жiнку. Поки Мотря прала бiлизну на ставку, мати наварила вечерi. Мотря хотiла допомогти накрити на стiл, але Кайдашиха вiдiгнала ïï, грубо вилаяла. Мотря не сiла вечеряти зовсiм. Вона почувала себе сиротою в чужiй сiм'ï. Наступного дня Мотря, вимiтаючи сiни, почула, як Кайдашиха говорила з кумою, та все про неï. I посаг [придане] у неï малий, i скриня порожня, i сама роботяща тiльки за обiдом, не вмiє нiчого робити, довелося всього учити. I вранцi не добудишся, спить, здорова, як кобила... Невiстка не витримала й крикнула: Од кобили чую! Ще й однiєï сорочки не справили менi, а вже судите на все село! Кайдашиха вiд сорому не знала де дiтись. Мотря вирiшила, що тепер вона покаже свекрусi, i вранцi не стала вставати, кажучи, як i Кайдашиха колись, що нездужає. Маруся побачила, що Мотря дражнить ïï, розсердилась. Звернулася до свого чоловiка, але той звечора прийшов напiдпитку i спав як убитий, а тодi став кричати зi сну як рiзаний, бо йому приснилося щось страшне. Свекруха з невiсткою припинили сварку, але обiд стояв недоварений, а хата неметена. Жiнки посiдали кожна собi латати сорочки. Кайдашиха лаялася й погрожувала, Мотря не змовчала i сказала, що вони повиннi усе робити порiвну. Кайдашиха поскаржилася старому Кайдашевi, той розсердився, хотiв навiть ударити невiстку, але Карпо сказав, щоб батько не чiпав Мотрi, бо в неï є чоловiк. Омелько ще дужче розсердився i став погрожувати, що й Карповi дасть. Син гостро вiдповiв, що не дасть, бо вiн уже не маленький. Кайдаш зрозумiв, що Карпо не жартує, сплюнув i вийшов, грюкнувши дверима. Хату замiтав Лаврiн, а жiнки сiли вишивати, i од злостi такого наплутали, що потiм довго довелося розплутувати та випорювати. З того часу вони не мирилися. Кайдашиха кричала на Мотрю, а та огризалася. До Рiздва Мотря ждала, що свекруха подарує ïй якусь одежину, але та вiдрiзала тiльки полотна на запаску. Гарне тонке полотно й рушники вона сховала собi в скриню, ще й замком замкнула, хоч пряли вони разом з Мотрею. Мотря пожалiлася Карповi, що ïй нiчого мати не справляє, i вона ходить, як старчиха. Пiсля того Кайдашиха привезла невiстцi хустку i матерiю на спiдницю, але вони були такi чорнi та убогi, що Мотря тiльки зiтхнула й вiдкинула обновки геть. IV Настало лiто. Тепер усi менше часу проводили в хатi i колотнеча стихла. Кайдашi вижали свiй хлiб i пiшли до пана заробляти снопи. Карпо з Мотрею жали швидко i нажали бiльше кiп, нiж батьки. А восени Мотря народила сина. Карпо нiби вирiс у своïх власних очах, став вважати себе за хазяïна, рiвного батьковi. Кайдаш був радий онуковi i обiцяв справити молодiй родинi хату через сiни. Дитина трохи помирила невiстку зi свекрухою, яка купала й сповивала, колихала онука. Карпо й Мотря, заробивши улiтку бiльше хлiба, знали, що тепер ïдять свiй, а не батькiвський. I полотна Мотря напряла бiльше, але Кайдашиха усе сховала в свою скриню. Коли стали шити сорочки, Маруся всiм покроïла з товстого полотна, а собi з тонкого. Мотря спитала, чому ж вона i ïй не вiдрiзала такого. Кайдашиха вiдповiла, що ïй грубе полотно рiже тiло, крiм того, вона ж до панiв ходить, ïй не можна в простому. Мотрi здалося, що вона аж постарiла в новiй грубiй, погано вибiленiй сорочцi. З того часу молода жiнка стала прясти собi окремо i ховати у власну скриню. Кайдашиха це помiтила i стурбувалася, адже вона пряла лiниво, i невiстка могла все прядиво швидко випрясти. Ось i сказала Мотрi, що це ïï прядиво. А невiстка вiдрiзала: Прядиво таке ваше, як i моє. Хiба я не брала конопель, не мочила, не била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас? Кайдашиха замовкла i вирiшила, що Мотря мститься ïй за товстi сорочки. Та коли невiстка дiстала зi скринi десять товстих починкiв [нитки, намотанi на веретенi] i стала мотати ïх на мотовило, свекруха зрозумiла, що то вже не жарти, i схопилася за мотовило, кажучи, що воно ïï. Жiнки пiдняли такий страшенний крик, сiпаючи мотовило кожна до себе, що чоловiки позбiгалися до хати i дивувалися, через що сварка, а старий Кайдаш аж кочергою замiрився. Потiм вихопив мотовило, побив його на шматки i став лаяти Мотрю, що через неï така буча в хатi, хотiв навiть ударити, але Карпо заступився. Батько накинувся на сина, той просив не робити цього, вiдступитися. Кайдаш розлютився, знову кинувся у бiйку, але Карпо так його штовхнув, що той упав навзнак i ноги задер. Мати з Лаврiном кинулись обороняти Кайдаша. Коли трохи втихомирилось, Кайдаш сказав, що вiддiлить Карпа, а Мотря пiдказала, що хай спершу зробить для них з матiр'ю два мотовила. Ображений поведiнкою сина, Омелько пiшов у шинок запивати свiй сором. Наступного дня старий Кайдаш внiс у хату два мотовила, i Мотря радiсно стала мотати починки й ховати у скриню. Свекруху брала злiсть. Через день Мотря позамочувала тiльки своï з Карпом сорочки, а Кайдашисi довелося мовчки самiй прати своï, бо вона боялася новоï колотнечi. Одного разу Мотря спекла невдалий хлiб, ще й борщ вийшов недобрий. Усi стали висловлювати своє невдоволення, а Лаврiн ще й коника злiпив з хлiба. Цього вже Мотря не знесла, кинула ложкою об стiл: Лаяли, били, а це вже знущаєтеся надi мною? З того дня невiстка вирiшила варити окремо на свою сiм'ю. Поставила два маленьких горщики в пiч, а свекруха вилежувалась, думаючи, що обiд вариться на всiх. Коли вона встала й побачила, що це не так, зчинила крик. Позбiгалися чоловiки. Кайдашиха стала тикати всiм у вiчi малим горщиком з кашею, а потiм викинула його в помийницю. Мотря ж схопила та кинула свекрусi пiд ноги миску з борщем. Чоловiки плюнули та повиходили, а хазяйки мовчали, тiльки сало в печi шкварчало сердито та голосно. Мотря пiдмела в хатi черепки i побiгла жалiтися своïй матерi. Сварки в Кайдашевiй хатi не переставали. Свекруха з невiсткою не розмовляли по три днi. Мотря не давала бавити онука Кайдашисi, хоч та його дуже любила, тому Маруся була вимушена пiдходити до свого улюбленця лише вночi. Кайдаш побачив, що треба справдi вiдрiзнити синову сiм'ю. Вiн боявся Карпа. Докупили дерева; Мотря посiяла пшеницю на мiсцi новоï хати, вона добре зiйшла, а це значило, що тут чисто. Влiтку хату освятили i молодi пiшли туди жити. Мотря вимазала хату i половину сiней, при цьому голосно спiваючи на злiсть свекрусi. Карпо забажав вiддiлитися i з худобою та полем, щоб бути справжнiм господарем. Батько, хоч i застерiгав його, мусив надiлити сина хазяйством. V Перед зеленими святами [День Святоï Трiйцi i День Святого Духу, святкуються у травнi — червнi] Кайдаш послав Лаврiна до млина. Хлопець ïхав понад Россю i милувався навколишньою природою. Надвечiр борошно змололи, i коли Лаврiн став збиратися додому, ненароком побачив дiвчину, яка була схожа на велику червону квiтку. Вiн задивився на ïï вроду. Дiвчина була невелика на зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червонiли, як червонобокi яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. Замiсть того, щоб ïхати дорогою додому, Лаврiн повернув на пригiрок за дiвчиною. Догнав ïï, спитав, з якого вона села, але та жартома вiдповiла, що старий буде, коли багато знатиме, проте й сама задивилася на молодого веселого хлопця. Вони стали розмовляти, i дiвчина сказала, що звуть ïï Мелашкою, а батька — Охрiм Балаш, вона полола панськi буряки. Лаврiн забув про все i дивився лише на дiвчину, думаючи, що такоï гарноï немає у всiх Семигорах. Лаврiн поïхав аж до самих Бiєвцiв, села, де вона жила, i Мелашка показала йому свою хату: малу й стару. Видно було, що сiм'я жила убого. Хлопець сказав, щоб дiвчина прийшла на побачення до млина, а вiн прийде обов'язково, хоч би батько його й прив'язав. Додому Лаврiн повернувся опiвночi, i Кайдаш розсердився на нього. Пiсля цiєï зустрiчi Мелашка була як у якомусь чарiвному снi. Робота падала з рук. Дiвчина мала поетичну душу, ласкаве серце, i ïй хотiлося спiвати. Другого дня, в недiлю, Лаврiн ледве дочекався вечора. Взяв сопiлку i полетiв, як на крилах, до млина. Мелашка сидiла на каменi, засмутившись, що хлопця довго немає. Вони стали любо розмовляти, розказувати одне одному про себе, про сiм'ю. В ïхнiх серцях розгорялася любов. Закоханi домовилися зустрiтися на вулицi, де збираються хлопцi та дiвчата. Мiсцевi парубки одразу помiтили чужого i стали вимагати могорича, або вони прогонять його киями. Лаврiн знав цей парубоцький звичай i повiв хлопцiв у шинок, а потiм у згодi з ними вернувся на вулицю. Незабаром прибiгла Мелашка. У розмовах та милуваннi вони достояли до свiтанку. Так ходив ночами Лаврiн до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що вiн десь бродить, потiм на роботi спить на ходу й пiсля обiду завалюється спати десь у клунi. Батьки вирiшили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невiстку. Лаврiн признався, що зустрiв милу аж у Бiєвцях, ходить туди на вулицю i хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостiв, а вони з батьком поïдуть на розглядини. Лаврiн так i зробив: взяв двох старостiв i пiшов. Батько Мелашки спочатку не погоджувався, бо дiвчина ще молода, крiм того, наставали жнива i потрiбна була робiтниця. Потiм, побачивши сльози дочки i згадавши, що вона пiзно поверталася з вулицi, погодився. У недiлю старi Кайдашi, причепурившись, зiбралися ïхати на оглядини. Мати все розпитувала в Лаврiна, чи ж гарна хата в Балашiв, чи добрi вони хазяï. Хлопець вiдповiдав, що кращих за них немає i в ïхньому селi, бо йому справдi так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, велiла намостити повище сiна i ïхала, не вiтаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами — сап'янцями. Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кiнцi села, що називався Западинцi, i де не видно жодного пристойного дому. Дорога пiшла то яром, то горою. Лаврiн не встиг попередити матiр, щоб злiзла з воза, бо далi була крута гора. Воли понеслися, вiз перекинувся i з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сiнi, пиловi й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася i поïхала, лаючи сина i говорячи, що тут, мабуть, однi старцi живуть. Балашi були бiдно вдягненi, але гостей зустрiли привiтно, запросили до хати. Дверi були низькi, Кайдашиха, думаючи гордо пiдняти голову, сильно вдарилася об одвiрок i прокляла все на свiтi. Хата виявилась дуже невисокою, з темними вiконцями, увiгнутою i пiдпертою стовпом стелею. Кайдашиха, не церемонячись, сiла на покутi. Потiм, побачивши малих Мелащиних братикiв та сестричок, пом'якшала: вона любила дiтей. Тодi забiдкалася, що не взяла малим гостинця i дала ïм по монетi. Дiти грошей нiколи не бачили, i не знали, що з ними робити, навiть пробували надкусити. Балашиха випровадила ïх надвiр i стала думати, чим пригощати сватiв. Мелашка порадила зварити вареникiв iз суницями, що вона принесла з лiсу, та полуницями. Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дiвчини i думала, що невелика з неï буде вдомi помiч. Вареники вийшли дуже темнi, i Кайдашиха виïла тiльки полуницi, а тiсто покинула в мисцi. Потiм не втрималася i розпустила на всю хату мед своïм язиком. — Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Коли Кайдашi поïхали надвечiр, мати сказала Мелашцi, що ïй, мабуть, буде важко у такоï гордоï свекрухи. Через тиждень пiсля оглядин Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз ïï в батькову хату. VI Мелашка тиждень жила, як у раю, не помiчаючи п'яного свекра i неласкавих поглядiв свекрухи, милуючись з Лаврiном за пасiкою. Кайдашиха незлюбила Мелащиних батькiв, бо як тiльки бралася за голову, згадувала Ґулю i свою поïздку в Бiєвцi. Мелашка була молода i негожа до важкоï роботи, а Кайдашисi дуже хотiлося на старостi полежать та вiдпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далi стала лаяти i глузувати з невiстки. Одного разу Кайдашиха сказала Мелашцi замiсити дiжку з тiстом, але та була така велика, що молодичка не дiставала дна. Кайдашиха стала глузувати з неï, примушуючи Лаврiна то стiльчик пiдставити, то витерти лоб вiд поту, то втерти носа своïй жiнцi. Увiйшов голодний Кайдаш, побачив, що обiд ще не готовий, i став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невiсток незугарних. I кинулася сама мiсити тiсто. Мелашка вимiшувала лемiшку [кашеподiбна мучна страва, найчастiше з гречаного борошна] i зламала, поспiшаючи, копистку [мiшалку]. Свекруха знову зi злiстю ïï вилаяла. А тут другий раз увiйшов Кайдаш i став кричати на жiнок, що вони й досi не впоралися з обiдом, i послав до Мотрi позичити хлiба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не смiла цього робити, бо ноги поперебиває — у Мотрi й снiгу торiшнього не випросиш. Мотря це почула через вiдчиненi дверi й собi зарепетувала, щоб нiхто не смiв на ïï порiг ступати, бо теж ноги поперебиває. Хлiба довелось позичати у сусiдiв. Коли Мелашка йшла по хлiб, садок i все навколо для неï неначе пов'яло. А як йшла назад, угледiла Лаврiна, той утiшив ïï ласкавими словами — все знов нiби розцвiло. Знову почалася в Кайдашевiй хатi колотнеча. Кайдашиха стала ще бiльш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж ïï недолюбливала, бо молодша невiстка жила разом iз свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бiєвцями, за своєю доброю матiр'ю. Просилася в гостi, але свекруха не пускала. Лаврiн помiтив, що Мелашка журиться за домiвкою i пообiцяв вiдпроситися в батька. Нарештi Кайдашиха пустила невiстку до родини, дала на гостинець пухку паляницю, приказуючи, що там такоï i не бачили, а Мелашцi вона здалася важкою, як камiнь. Ступивши на батькiвський порiг, Мелашка залилася дрiбними сльозами, i мати зрозумiла, як важко живеться ïï дитинi, але нiчого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пiшли в садок, i Мелашка виплакала там усi своï сльози, розповiдаючи, що скубуть i клюють ïï, як лихi шулiки голубку. Мати порадила не потурати свекрусi, не мовчати, як це робить Мотря. Другого дня Мелашка вирiшила вимести тiльки половину сiней i не виносити Мотрине смiття, як це робила ранiше. Таким чином здобула собi ще одного ворога. Коли прийшла зима, Мелашцi стало ще важче, бо свекруха скидала усю важку роботу на неï, п'яний свекор зганяв на нiй злiсть, а через сiни шипiла Мотря. Лаврiн уже й втомився за неï заступатися. Настав страсний тиждень. У великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'ïха. Вона була дуже богомiльна i щороку ïла паски в Лаврi. I тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселiше i безпечнiше, вирiшила зiбрати собi попутникiв. Сподiвалася умовити Кайдаша. Палажка розповiдала про рай для тих, хто ïсть щороку в Києвi паску, про благословiння на ту сiм'ю, звiдки вийшов прочанин [богомолець]. Мелашка слухала, широко розплющивши очi. Потiм стала гаряче просити свекруху, щоб та вiдпустила ÏÏ з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було багато роботи. Але ïï просила i Палажка, кажучи, що буде великий грiх, якщо не пустить. Кайдаш теж пiдтримав Мелащине прохання. Отже, наступного дня Мелашка, кланяючись i прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та iншим харчем, вирушила в дорогу разом з iншими молодицями. Вона почувала себе вiльною i щасливою. Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опiвднi пiднялися на гору з могилою, звiдки був видний Киïв з церквами та дзвiницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква. Надвечiр прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола i Лавра i вмовляла прочан iти саме в ïхнiй монастир. Баба Палажка гордо вiдмовилася i повела односельцiв у Лавру. Мелашка була вражена розмiрами i красою дзвiницi, яка, здавалось, впаде i розчавить ïï. У церквi було море вогнiв, ченцi спiвали страснi пiснi, якi брали за душу i викликали сльози. Мелашцi здалося, що вони оплакують i ïï власне горе. На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До них пристали ще й iншi, i йшли, наче слiпцi за поводирем. Обходили безлiч церков. Прикладалися до святих мощей та давали грошi черницям. У велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл до Братського монастиря, там i заночували. Мелашку помiтив якийсь чернець i слiдкував за нею. Вночi хотiв ÏÏ знайти, але помилився й натрапив на бабу Палажку, став ïï обнiмати й цiлувати. Бабi здалося, що це чорт ïï спокушає, вона перелякалася i закричала. Чернець втiк. А баба сокрушалася, що знову грiшна i доведеться ще раз сповiдуватись. Тепер вона боялася ночувати надворi i повела прочан туди, де є комори для нiчлiгу. Поки Палажка сповiдувалася, Мелашка сидiла на церковних схiдцях поряд з проскурницею [жiнка, що випiкає проскури] i важко зiтхала. Вона здумала, що треба повертатися додому, в пекло. Проскурницi сподобалась молодичка, i вона стала розпитувати. Мелашка розказала ïй про своє горе i раптом вирiшила, що може тут зостатися. Попросила стару жiнку взяти ïï за наймичку. Та погодилась i вiдвела молодичку додому. Мелашка приступила до роботи: викачувати тiсто для проскур [бiлi хлiбцi, що використовуються у церковних обрядах] у цiй гарнiй, затишнiй оселi. Тим часом Палажка вистояла службу, хотiла вести прочан у печери, але раптом помiтила, що немає Мелашки. Стали ïï шукати й чекати, потiм вирiшили, що вона пiшла з другими людьми, й поспiшили в печери, а пiсля й у Лавру. Кiлька разiв поверталися на Подiл, але Мелашку так i не знайшли. Пошукали, почекали, попитали в людей та так i повернулися додому без неï. Баба Палажка боялася сказати про те, що сталося, Кайдашам та й сидiла тихо вдома, але чутка вже пiшла селом. Ïï донесла до Кайдашiв баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог. Параска намовляла Кайдашиху пiти у волость скаржитися та набити Палажцi морду, щоб не бралася водити молодиць, бо тепер усi знають, яка вона свята, i розказала про комедiю з обнiманням та цiлуванням тiєï ночi, мабуть, iз самим чортом. Лаврiн обiмлiв i сказав матерi, що це через неï Мелашка ïх покинула, i коли щось трапиться, то вiн ïй цього не подарує. Кайдашi пiшли до Палажки i стали допитуватися, де вона подiла Мелашку. Баба Палажка вiдгризалася, що та не мала дитина, нiкого вона не заводила нiкуди. Зчинилася сварка. Лаврiн лаявся та допитувався, а Параска пiдтакувала та радiла, що так дiсталося ïï суперницi. Закiнчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила i заплакала, кажучи Кайдашисi, що саме через неï Мелашка покинула дiм. Баби почали битися, тикати одна однiй дулi та обзиватися, поки старий Кайдаш ïх не розiйняв. Зчинився великий крик, збiглася вся вулиця. Кайдашi таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у головi. Лаврiн чекав, що жiнка повернеться, але вона не верталася. А прочани наганяли страху, розказуючи про рiзнi нещаснi випадки, що трапляються з подорожнiми. Чутки дiйшли до Бiєвцiв, i Балашi прибiгли, ридаючи, до сватiв. Навiть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати i сумували з усiма. Кайдашиха уже вiдчувала свою провину i жалкувала, що так поводилася. Вирiшили йти до Києва шукати Мелашку. А вона тим часом служила в проскурницi i жила, як у Бога за пазухою. Робота неважка, харч добрий, нiхто не лає, не гризе. Одне тiльки: нудьгувала за Лаврiном. Одного разу вона так залилася слiзьми, що проскурниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матiр'ю чи за чоловiком, i порадила повернутися. Але молодичка згадала про свекра та свекруху i сказала, що не повернеться. Вийшла надвiр, розгледiлась i побачила семигорських молодиць, хотiла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душi лежав камiнь, Мелашка думала, що чинить грiх, мучачи себе й чоловiка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що ïй робити. Тим часом Кайдашi прийшли до Києва, обходили усi церкви i розпитували про Мелашку. Нарештi потрапили до церкви, бiля якоï жила Мелашка. Проскурниця на схiдцях продавала проскури. Мелашка вибiгла з пекарнi i хотiла щось спитати хазяйку. I раптом побачила Лаврiна — блiдого та смутного. Потiм свою матiр i... свекруху. Ïï як крижаною водою облили. Потiм ще раз глянула на Лаврiнове лице i не витримала, кинулася до нього i заридала, як мала дитина. Люди ïх обступили навкруги. Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкувала, що пiде вiд неï така добра й робоча наймичка. Кайдашиха пообiцяла не казати жодного лихого слова, аби тiльки невiстка повернулася. I дотримувала його: обсипала Мелашку медовими словами, купила обновки. А незабаром молодичка народила сина. VII У Кайдашевiй хатi настав мир: свекруха помирилась iз невiсткою. Зате надворi, мiж батьком та Лаврiном, почався нелад. Лаврiн перестав слухати батька, йому самому хотiлося господарювати. Окрiм того, старий Омелько пропивав у шинку всi грошi, заробленi разом iз сином, i тому все важче було покорятися лайливому батьковi. Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврiновi косити ячмiнь, а той вирiшив ïхати до млина. Наступного дня пiшов на поле, не питаючи батька. Той образився i подумав, що синки швидко заженуть його на пiч. З того часу Лаврiн забрав господарство у своï руки. Батько майстрував, заробляв грошi i щовечора вертався з шинку п'яний. Одного разу в церквi Кайдашевi здалося, що заспiвали разом з дяком ангели i всi образи заворушилися, заспiвали. Ожила й картина страшного суду. А на вулицi його нiби покликав за собою якийсь чоловiк з туману, i Кайдаш пiшов за ним. Дiйшов до греблi i лише тодi спам'ятався i здивувався, навiщо вiн сюди прийшов. Повернувся додому зляканий i задуманий. У понедiлок знову випив, i тепер за ним ходили, не вiдстаючи, чорнi хлопчики з рiжками. Вони були скрiзь: i на подвiр'ï, i на вулицi, i верхи на чередi. Кайдаш став косити кропиву, бо там було повно чортiв, а сини й невiстки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися. Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого вiн бачив у молодостi, i покiйний батько. Став з ними розмовляти. У хатi всi стривожилися. Уже було не до смiху. Покликали сусiдiв i тi умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побiгла за знахаркою бабою Палажкою, про сварку з якою вже й забули. Баба Палажка прийшла i почала нашiптувати та примовляти, виконуючи при цьому рiзнi магiчнi дiï. Але вони нiчого не змiнили. Кайдашиха послала чоловiка до священика. Кайдаш розповiв йому усе, замовив молебень, говiв. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потiм Кайдаш знову не витерпiв i почав заходити в шинок. Однiєï мiсячноï ночi Кайдашевi знову привидiвся чумак. Старий почав з ним говорити i пiшов за ним на вулицю, через село i греблю, потiм зайшов у лiс. Там йому ввижалися вогнянi квiти i зайчики. Кайдаш пiдняв голову, стукнувся та й... прокинувся. Вiн стояв в однiй сорочцi серед густого незнайомого лiсу. Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жiнка думала, що вiн знову п'яний десь волочився i почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чортiв на печi, схопив макогона i став лупити ним, аж шматки глини посипалися. Родичi поперелякувалися, вивели батька надвiр, як вiн просив, покропили хату свяченою водою, запалили свiчки перед образами. Насилу Кайдаш заспокоïвся. Хотiв лягти, але у лiжку йому скрiзь ввижалися павуки. Через тиждень привид — чумак завiв Кайдаша на греблю, а вранцi того знайшли утопленим. VIII Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали дiлити спадщину. Карпо сказав, що батько мало вiдрiзав йому городу, тож треба подiлити його порiвну. Вирiшили не йти у волость, а зробити це самим. Тiльки подiлили, прибiгла Мотря i змiряла все очима. Ïй здалося, що Лаврiнова частка бiльша. Вона скинула пояс i стала перемiряти. Лаврiнiв город справдi виявився, за ïï мiркою, на один пояс вздовж i на два пояси впоперек бiльшим. Мотря здiйняла крик, репетуючи, що це так свекрушище ïм намiряла. Почали перемiряти. Мотря, як мiряла у себе, то пояс натягувала, аж трiщав, а коли в сусiдiв — то стягувала. Город перемiряли Кайдашиха з Мелашкою, i вийшло порiвну. Мотря була сердита, що не на ïï вийшло. Вона причепилася за пасiку, потiм за садок, бо у Лаврiновiй частцi було бiльше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай ïх розсудять там. Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасiки i половину худоби. Тодi Кайдашиха нагадала, що i ïй належить якась частка, а крiм того, припомнила, як Карпо бив батька кулаками в груди. Пiшли у волость, а там присудили Лаврiновi усе батькiвське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася. Вiд того часу не стало миру мiж Кайдашенками i ïхнiми жiнками. Достатньо було iскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою. Одного разу Мелашка пiдмела сiни, намела купу смiття i пiшла за рядниною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря i стала кричати, щоб Мелашка не мела ïй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона ïй не свекруха i хай не вказує. Схопила деркача i ним розкидала смiття прямо на Мотринi стiни i вiкна. Вибiгла ще й Кайдашиха. Жiнки вчепилися за мiтлу, поки та не розлетiлася на шматки. Чоловiки й собi повибiгали, й ледве розборонили та порозганяли молодиць. Мотря репетувала, щоб Карпо одривав хату, бо вона не може так жити. Взяла з калюжi грязь i стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврiн одривав хату i побiгла жалiтися у волость. За нею прибiгла Мотря i теж скаржилася. Волосний слухав — слухав, плюнув та й повиганяв ïх. Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищi закричали i кинулися з сiдала кури. Подумала, що то якийсь звiр чи злодiй, вискочила з лампою у сiни. На горищi хтось був iз свiтлом. Лаврiн заглянув туди i побачив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впiймала свою курку на ïхньому сiдалi, i щоб вiн повернув тi яйця, якi ця курка давно несе у них. А сама лазила по гнiздах i збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала i погасила свiтло. Мотря стала спускатися, а Лаврiн усе ще стояв на драбинi. Молодиця вдарила його п'ятою в зуби, потiм другою в носа. Лаврiн закричав i став трясти драбину, а потiм прийняв ïï. Мотря повисла на стiнi i зарепетувала, бо в однiй руцi у неï була курка, а в пазусi — яйця, i вона боялася ïх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лаврiна i матiр та врятував свою дружину. Другого дня Кайдашиха пiшла до священика жалiтися, i розказала усе не так йому, як матушцi. Та передала гостинцiв для бабиних онукiв: солодкi коржики та бублики. Кайдашиха роздала гостинцi Мелащиним дiтям, це почули Мотринi дiти й собi повибiгали в сiни. Баба пригостила i ïх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нiчого у баби — злодiйки i повикидала бублики. Дiти стали обзивати Кайдашиху, як чули вiд матерi, а та тiльки заплакала. Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиноï дiжки i розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу i розбила Мотрин кухоль. Тодi Мотря забiгла до Лаврiновоï хати i розбила горщик. Кайдашиха побiгла до Мотрi i розбила велику макiтру. Мотря й собi вскочила до сусiдiв i пройшлася кочергою по полицях з горшками та мисками, тiльки черепки посипались. Чоловiкам здалося, що жiнок покусав скажений собака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жiнок, але тi продовжували лаятися, докоряти одна однiй. Кайдашиха, як доказ своєï правоти, тикнула Мотрi дулю, але попала не до носа, а в око. Мотря вхопила деркача i сунула його межи очi свекрусi так, що виколола око. Мелашка з Лаврiном стали захищати матiр, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лаврiна. Лаврiн розлютувався, полiз на стрiху i став скидати покрiвлю з Карповоï хати — оддiлятися. Кайдашиха розмазала кров побiльше i побiгла позиватися у волость, наробивши галасу на все село. Громада присудила Карповi одiрвати свою хату i поставити окремо на городi, Ґрунт роздiлити порiвну, а Мотрi — таки вiдсидiти два днi в холоднiй. Пiсля того стара Кайдашиха заслабла i ослiпла на одне око. Вона все питалася, вiд чого в них почалася така колотнеча? Вирiшила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матерi було усе — таки шкода сина. Хату одiрвали, розгородили тином двiр, i сiм'ï потроху стали миритися. Спочатку почали забiгати з однiєï хати в другу дiти, потiм господарi заходити за iнструментом, а там стали любенько розмовляти через тин i жiнки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворi перелаз через тин. Мир мiж братами помiцнiшав задля господарськоï справи i спiльноï вигоди. Карпо, одрiзнившись вiд батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Вiн був чоловiк гордий, не любив нiкому кланятись, навiть рiдному батьковi. Тому знаходив собi товаришiв по оранцi серед чужих людей. Тепер вони орали, сiяли, заволiкували i возили сiно й хлiб разом з Лаврiном. Саме тодi побудували залiзницю недалеко вiд Семигор. Люди наймалися возити туди цукор i борошно iз сахарень та млинiв. Брати й собi купили по коняцi, спряглися в одну хуру i разом заробляли грошi. Податки були великi, треба було ще десь пiдробляти. Громада в волостi обирала Карпа за десяцького. Прийшов наказ з волостi рiвняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблi. Карпо перш за все звелiв розкопати той клятий горб бiля свого двору, на якому скiльки возiв поламалось. Сказав це робити всiм, навiть своïй Мотрi. Громада потроху виборювала своï права через стiльки рокiв пiсля вiдмiни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селi. I почав продавати горiлку по дешевiй цiнi. Люди кинулися туди, а громадський шинок стояв порожнiй. Громада постановила не купляти нiчого у жидiвському шинку i одганяти всiх бажаючих. Хитрий жид пiдкупив горiлкою волосного й писаря та ще кiлькох чоловiк, пообiцяв дати грошi — сорок карбованцiв — на волость i на церкву, аби мужики оддали йому й громадський шинок в оренду. I ось на сходi селяни вже заспiвали iншу пiсню i оддали Берковi свiй шинок. А той на церкву грошей не дав, i тiльки посмiювався, бо повернув своï грошi за частування, та ще й мужикiв тепер мiг обдирати, як хотiв. IX Цiлу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невiстки жили мiж собою у згодi. Лаврiн любив Мелашку: нiколи й пальцем не зачепив, навiть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карповi, але вiн вiдмовчувався. Навеснi Мелашка посадила бiля самого тину огiрки. Коли з'явились першi огiрочки, Мотрин пiвень перескочив через тин, поскликав курей i курчат, i разом вони поклювали всi огiрки. Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю i пошпурила на курей. Перебила пiвневi ногу i прибила двох курчат. Тут вибiгла Мотря i стала лаятися, чiплятися до Карпа, щоб той полаяв матiр i примусив сплатити за пiвня i двох курчат. Але Карпо смiявся з неï i вiдмахувався, говорячи: Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила! Увечерi Лаврiнiв кабанчик залiз у Мотрину картоплю i та перебила йому спину. Лаврiновi було жаль тварину, i вiн сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та стояла за вуглом i тiльки того й чекала. Крикнула, що то ïм за пiвня та курчат. Тодi Кайдашиха пiдстерегла Мотриного пiвня в своïх огiрках, прибила його, дорiзала, обскубла i собi в борщ укинула. У той час Мотринi дiти гуляли в Мелащиних i старший хлопець угледiв перебиту ногу свого пiвня. Вiн побiг до матерi i розказав. Мотря вскочила до Лаврiна, вихопила пiвня з борщу i побiгла з ним до Карпа. Той змушений був iти лаятися з матiр'ю i братом, бо йому шкода було пiвня. Мотря звелiла дiтям пiймати Мелащиного чорного пiвня i вкинути до своïх курей. А коли Лаврiнiв кабан вскочив у Мотрин город, та наробила Ґвалту, з дiтьми пiймала його, зачинила у свiй хлiв i не хотiла вiддати без викупу. Того ж дня Карпiв кiнь скочив у Лаврiнiв город i його теж пiймали та зачинили в хлiв. Карпо з Мотрею сильно розгнiвалися. Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з — за своєï хати до тину. Не сиза хмара над дiбровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибiгла з хати Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм'ï, як двi чорнi хмари, наближались одна до другоï, сумно й понуро. Уся Мотрина сiм'я була у вузькiй i короткiй одежi, бо Мотря була хазяйновита, але скупа, i економила на одяговi, скiльки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд. Мелашка ж розцвiла i сяяла, як кущ калини. Мотря крикнула, нащо баба одв'язала коня i заперла у хлiв. Кайдашиха вiдповiдала, що його вiдв'язали дiти, i кiнь ускочив у шкоду. Мотринi дiти брехали з — за угла, що то зробила баба, а Мелащинi заперечували. Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплатити за тин i вiдпустити кабана, тодi вiддадуть коня. Карпо був напiдпитку, розлютився i кинувся визволяти коня. Люди не смiли його зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала перед хлiвом. Син ухопив ïï за плечi i став трусити так, що вона ледве вирвалася i побiгла з двору до ставка. Карпо бiг за нею з дрючком i зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матерi, як шкода чобiт. Кайдашиха побiгла жалiтися священику, а потiм у волость. Там присудили Карповi або десять рiзок, або заплатити матерi п'ять карбованцiв i перепросити ïï та помиритися. Карповi було соромно лягати пiд рiзки, i вiн вибачився перед матiр'ю. На деякий час запанувала згода мiж Кайдашенками. Але лiто принесло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада дiлила двiр старого Кайдаша, то до Карповоï половини вiдiйшла Лаврiнова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж лiта груш уродило дуже рясно. Вони були здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Лаврiновi дiти довiдалися вiд бабусi, що то груша не дядькова, а батькова, i полiзли трусити. Тут вибiгла тiтка Мотря, стала ïх лаяти i намiрилася вiдшмагати кропивою. Дiти закричали, вибiгла Мелашка, потiм Лаврiн з Кайдашихою i стали заступатися за дiтей, адже груша справдi ïхня. Мотря сказала, щоб бiльше дiти не лазили, iнакше поперебиває ïм ноги. Дiти все — таки лазили по грушi, а Мотря лупцювала ïх рiзками. Тепер почали вже лаятися чоловiки. У волостi присудили, щоб Карпо вiддавав щороку половину груш. На тiм трохи помирилися. Але груша, як на злiсть, розросталася i родила все бiльше. Грушi дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт. Мотря продовжувала ганяти Лаврiнових дiтей i бити ïх по чому попало. Брати пiшли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозицiï. Лаврiн не хотiв брати за грушу три чи чотири карбованцi вiдчiпного, бо мiг щороку на них скiльки заробити. Карпо не хотiв продавати два аршини землi з грушею. Скiнчилося тим, що священик ïх прогнав. Брати продовжували лаятися, як i ïхнi жiнки. А закiнчилося дiло з грушею несподiвано. Груша всохла i двi сiм'ï помирилися.

Метки КАЙДАШЕВА СIМ'Я, IВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, IВАН, НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
КАЙДАШЕВА СIМ'Я


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация